ЗАКЕРЗОННЯ. УКРАЇНСЬКІ МАРКЕРИ

Автор: Марина Петрова | 01 січня 2019 20:16 |



Музейники та науковці з різних міст України здійснили культурну розвідку прикордонними районами Польщі, де до операції
«Вісла» 1947-го проживали українці.


 Довідка: 1947-го комуністичний режим Польщі примусово виселив українців з їхніх земель з Надсяння, Лемківщини, Холмщини й південної частини Підляшшя, формально аби позбавити українське підпілля підтримки від місцевого населення, насправді, щоб “остаточно розв’язати українське питання”. Внаслідок військової операції «Вісла» півтори сотні тисяч українців були позбавлені права жити на рідній землі. Ще раніше, у 1944-1946 рр., виселено в УРСР біля 500 тисяч українців.

Здавалося б, минуло понад сімдесят років, та рани депортованих не загоїлись – чимало їхніх нащадків їздять на землі предків. Навідуються туди з України й представники громадських організацій, дбають про збереження національної спадщини й українці Польщі.

Та, попри усі ініціативи, полишений господарями дім рано чи пізно починає завалюватися.  Культурний шар тоншає і, зрештою, може зникнути взагалі. Тому наші науковці й вирушили в мандрівку колись українськими землями теперішньої Польщі – аби побачити, яка спадщина залишилась відтоді, як українців вигнали з їхніх земель, і що треба рятувати в першу чергу. Поставити, таки мовити, маркери.

Ідея культурної розвідки належала заступниці директора Львівського музею історії релігії п. Зоряні Білик, а підтримав її та частково профінансував департамент культури Львівської облдержадміністрації. Під гаслом «Маркуємо українську історію» ми вирушили.

-          Я покажу вам незвичну Польщу, – каже нам дорогою пані Зоряна Білик.

Й справді, на нас чекає унікальна подорож пам’ятними для українців місцями, бо нас супроводжує відомий український письменник й дослідник, що мешкає у Польщі, Юрій Гаврилюк. Багато років він очолює редакцію журналу «Над Бугом і Нарвою», і українське життя у польському прикордонні знає до найменших дрібниць. 


Сянок. Підкарпатське воєводство (населення понад 40 тисяч)

Перша зупинка – місто Сянок. Над річкою Сян височіє замок 14-го століття, де тепер музей. Здається, нас чекають експонати темного середньовіччя, лицарської доби. Та перше, що впадає у вічі при вході у замок-музей – такий знайомий кожному українцеві посуд – зеленкувато-жовто-коричнева косівська кераміка.


І це далеко не єдині зразки побуту та культури українських етнічних груп Сяноцького музею. Головний його скарб – розкішна колекція карпатської ікони.

-          Карпатською, аби уникнути “українських маркерів”, намагаються називати її деякі польські мистецтвознавці, – каже пан Юрій Гаврилюк. – Насправді ж ці ікони були творені поза Карпатами, зокрема ці найстаріші, коли в горах ще було майже безлюдно. Найстарші з них справді найкраще збереглись в Карпатах, все ж писалися у міських осередках Перемиської єпархії.

Справді, колекція неймовірна! Займає кільках поверхів. Сюжети з Євангелія, лики святих написані на величезних дошках, датовані XV-XIX століттям. Написані після XVІІ століття – чисте українське бароко. Рум’яні личка, пухкенькі уста, великі чуттєві очі.

Довідка: З 1930-х років у замку діяв музей Сяноцької землі, де з 1950-х років основними експонатами є збірка церковного мистецтва XV-XIX ст., що походить з музею «Лемківщина», відкритого 1934 у плебанії греко-католицької церкви Сянока.

-          Після 1947-го,  коли українців виселили, почали нищити храми – греко-католицькі й православні, – оглядаючи колекцію карпатської ікони, розповідає завідувач кафедрою графічного дизайну Київської академії декоративно-прикладного мистецтва ім. М. Бойчука Олександр Босий. – А от ікони зберегли.


Під кожною іконою табличка із підписом двома мовами – польською і англійською. Про українське походження   – нічого. У графі «провенанс» тільки назви сіл, де знайдені ікони.  Жодного українського маркеру.






Однак, не усі українські храми було знищено. Ми їдемо за місто, на околицях якого розкинувся величезний етнографічний парк – музей просто неба на кшталт
«Пирогового», що під Києвом.

Довідка: Сяноцький етно-парк – найбільший музей просто неба у Польщі. Відкритий 1966-го року. Більшість його експонатів становлять зразки архітектури українських етнічних груп – лемків, бойків і долинян. Після 1958-го, долаючи спротив комуністичної влади, їх із колись українських сіл, перенесли і зберегли засновники та очільники музею Єжи Тур і Александр Рибіцький.



Його називають Сяноцький Скансен. Тут взагалі перестаєш відчувати, що ти за кордоном: містечкова площа-ринок, хати, церкви – усе, як в західних українських селах. Та, звісно, зі своїми особливостями – на церквах лемків великі дзвіниці, а церкви бойків ніби складені із трьох частин різної висоти.  Тут уся історія української архітектури!

Зрештою, усі предмети української культури і побуту, які потрапили до польських музеїв, мають гідний стан. Та це не можна твердили про місця поховань. Ми зупиняємось у селі Чертіж. Невеличка дерев’яна старовинна церква, сільський цвинтар. Пан Юрій Гаврилюк веде нас до могили предків українського поета Богдана Ігоря Антонича.

-          Предки Богданової матері походили з роду лемківських греко-католицьких священників, – розповідає пан Юрій Гаврилюк. – А батьків рід був селянським, священиком був лише батько поета Василь Кіт, що змінив прізвище на Антонич – від імені батька свого Антона Кота.

Поховання давнє, звісно, його мало вже хто відвідує. Й воно потребує догляду. 

Нам варто подумати і домовитися з польською стороною, про те, щоб принаймні встановити  тут відповідні таблички, – каже пані Зоряна Білик. – Бо це ж родовід нашого видатного митця, яким ми усі пишаємось й спадщину якого збираємо по крихтах. (за ініціативи Львівського музею історії релігії вдалося відкрити музейну філію садиби Антоничів у с. Бортятин Львівської області – прим. автора). Не повинно бути так, щоб могили людей, які подарували світові генія, залишались без нашої уваги!

Замосць. Люблінське воєводство (населення 66 тисяч)

Зрештою,  спадщина різних етносів дуже добре може уживатися в одному просторі. І це дуже добре видно у Замості. Це друге місто нашої подорожі.

Місто-фортеця , яке 1648-го штурмував Хмельницький, 1821-го – на цілих сто років купив російський цар, а 1920-го – українська стрілецька дивізія Дієвої Армії УНР допомогла польським воякам затримати армію Будьонного, що сунула на Варшаву.




На центральній площі впадають у вічі чотири різнокольорові кам’яниці з ажурною ліпниною. І це зразок вірменської архітектури.

-          Ці кам’яниці 17-го століття звели вірмени, а вже у 18-му продали їх євреям, – розповідає Єжи Кушнір (на фото внизу праворуч), археолог місцевого Музею броні і фортифікацій «Арсенал».Вони були відреставровані і передані під музеї. Та представники вірменської діаспори свої пам’ятки не забувають – час від часу влаштовують біля них масштабні міські свята.

У Замосці здається, що доба протистоянь – лише сива історія, представлена у великих колекціях зброї місцевого «Арсеналу», який кілька років тому оновили і реконструювали коштами польського уряду й Євросоюзу. Роздивляючись зразки військової техніки, натрапляємо на меморіальну дошку на честь українських захисників Замостя 1920-го року. Ось у польському музеї й український маркер. Тішимось.







Довідка:
2931 серпня 1920 року шоста Січова стрілецька дивізія армії УНР під командуванням полковника Марка Безручка разом із польським 31-м полком Канівських стрільців та трьох бронепотягів польської армії дали бій Першій кінній армії Семена Будьонного. Попри кількаденну облогу та постійний штурм фортеці, армія Будьонного не змогла зламати опір й відступила.

Екскурсію «Арсеналом» пан Єжи Кушнір проводить українською мовою.

-          Та в цьому нічого дивного, – каже він. – Я багато років співпрацюю з археологами зі Львова та Луцька: видаємо книжки на теми культурного пограниччя, монографії річок, які починають в Україні і ідуть в Польщу, робимо й історичні дослідження. От і вивчив українську.

Холм  (Хелм). Люблінське воєводство  (населення –понад 72 тисячі)

Та є на мапі нашої спадщині у Польщі особливі місця, вони потребують більшої уваги. Ми у Холмі, заснованому єдиним українським королем Данилом Галицьким.

Довідка: Холм – нова столиця західної Волині. Заснована 13-го століття королем Данилом Галицьким.  Данило перевів у Холм єпископію, закликав сюди різних майстрів, збудував дві оборонні вежі й кілька православних храмів. 

 

З пагорбу місто як на долоні. Він й дав назву місту, а тепер зветься Даниловою горою.  Поруч інформаційний стенд повідомляє – ще недавно тут велись спільні археологічні розкопки – шукали поховання самого Данила Галицького. Тепер у тих дослідженнях перерва.



І наразі більший інтерес викликають інші поховання,  геть поруч із Даниловою горою. Тут заснований півтора сторіччя тому православний цвинтар, де поховані українці, які мешкали у Холмі. Найвідоміший з них – прем’єр– міністр УНР Пилип Пилипчук. З усього видно, його поховання чистять і прибирають, чого не сказати про решту.


-          Вважаю, що за підсумками нашої розвідки треба мобілізувати студентів українських вишів, щоби вони частіше приїздили сюди на впорядкування наших цвинтарів, а владу – щоби підтримала їх і допомогла вирішили організаційні питання, – міркує пані Зоряна Білик. 

Маленький Холм буквально дихає українською історією.

-          У порівнянні з Києвом Холм маленький, – розповідає пан Юрій Гаврилюк, – але каштани тут такі самі, як київські. Чув, що їх везли звідкись у Європі у Київ, але не встигали на час і, щоб не змарнувались, то посадили саме у Холмі.

Спустившись з Данилової гори, недалеко від церкви св. Івана Богослова, потрапляєш на вуличку з невеликим будинком. На фасаді букет жовто-блакитних квітів - біля бронзової таблиці з написом, що тут народився Михайло Грушевський. Український історик, політик, голова Центральної Ради УНР. Біля церкви, в якій хрестили майбутнього історика, під час відзначень його 150-річчя, був поставлений кам’яний пропам’ятний хрест.

Михайло Грушевський: «Холмщина дійсно одвічна українська земля і ніколи не вважалася польською в розумінні етнографічнім: в очах поляків вона була завсіди «Руссю» і належала до Руського воєводства. Тільки на Віденськім конгресі в 1815 році викраяно було заново «Королівство Польське»... попала туди й Холмщина — поляки стали дивитися на неї як на землю польську, чи таку, краще сказати, яку треба зробити польською».

Село Голя

У Польщі нам пощастило зустріти й зовсім маленькі осередки, де плекають українську спадщину. Дорогою із Холма зупиняємось у селі Голя. Заходимо до старенької православної церкви. Нас зустрічає староста пан Тадей Карабович. Показує ікони різних часів і мистецьких шкіл, накриті старовинними килимками лавиці.




-          Наш храм справді дуже древній, з 1702-го року, – розповідає пан Тадей. Чого він тільки не пережив! Відколи по війні українців виселили з села, життя у храмі не було, аж до 1957-го року. Тоді сюди вперше після перерви зайшов православний священник й став правити. А все завдяки вісьмом українським родинам – їх відселили в інші регіони Польщі, а вони не послухалися й повернулися. От і нині становлять у селі осередок українського життя. Це нащадки тих родин. Хоча саме село вже й селом важко назвати – тепер тут здебільшого живуть дачники. Тобто час від часу наїжджають мешканці великих міст.  

Однак, у селі є свій міні-скансен зі збереженими зразками українських будівель, який заснував пан Тадей. Він же видає річник «Український літературний провулок».

Більськ. Підляське воєводство (населення понад 26 тисяч). Село Буди

Невеличкі осередки, де плекають спадщину (де б вони не знаходились – у Польщі чи Україні), сприймаєш як справжній скарб. Бо в урбанізованому світі люди дедалі менше можуть робити щось своїми руками. А те, що створили предки, зберігати дедалі складніше. Старенькі споруди, предмети культури й побуту, якщо вони не в музеях, приречені на загибель. Зрештою, для чого вони нам? – Несподівана розмова на цю тему чекала на групу українських музейників у селі Буди, де мешкає один незвичний підприємець.

Гарна світлиця, вишита скатертина, чаювання за цікавою розмовою. Господар Сергій Ничипорук (на фото внизу – праворуч) – саме та людина, яка береже місцеву автентику. Але у свій спосіб.


-          Світ стає настільки глобальний, що люди дедалі менше можуть щось робити своїми руками, – розповідає пан Сергій.  Тому я й придумав проект, який підтримало одне польське міністерство: до мене приїздить молодь і я навчаю розвести багаття, вполювати зайця, зварити обід, виростити городину і так далі. Так, зрештою, як робили наші предки.

Цікаво, кого тутешні вважають за предків. Чимало людей у Підляшші розмовляють українською, а себе вважають за білорусів. Пан Сергій сміється і каже – всі його діти відчувають себе білорусами, та найменший –  українцем.

Пан Юрій Гаврилюк знає, чому так. Він є автором історичного дослідження про місцеве населення «Нація, якої мало не бути». І пише – місцеве українство в силу географічно-політичних обставин було відрізане від українського культурного життя. А упродовж усього ХХ століття польська й радянська влада проводила тут політику заперечування українського етносу. Простими словами, місцевих огульно записували білорусами, бо білоруський етнос не мав такої виразної національної свідомості, а отже, не становив політичної небезпеки спочатку для поляків, а потім для радянців.

Юрій Гаврилюк «Нація, якої мало не бути»: «Цю територiю тiльки в невеликiй мiрi заторкнула “репатрiяцiя” до СРСР (1944-1946), а акцiя “Вiсла” (1947) обминула повністю, адже все православне населення на північ від Бугу тодiшня влада рахувала бiлорусами й “не помiтила”, що більшість з них це етнічні українці».

Натомість тепер саме у Більську вже майже 30 років проходить фестиваль української культури «Підляська осінь» – зі сценічними виступами та дискусіями про історичні події, який об’єднує тисячі людей. Це величезний маркер нашої спадщини у Польщі. Цього року Львівський музей історії релігії привіз на фестиваль стенд про Михайла Вербицького – автора музики державного гімну України, якого подарувала світові колись українська, а тепер земля Підкарпатського воєводства.


Зрештою, маркери – не стільки музейні таблички чи туристичні вказівники. Це, радше, не байдужі до збереження спадщини люди. По обидві сторони кордону. Культурна розвідка українських музейників засвідчила неабияку потребу в обміні думками і напрацюваннями. Зрештою – в об’єднанні усіх приватних, громадських і державних ініціатив у систему порятунку культурного шару на колись українських землях. Тому наступна музейна мандрівка до польського прикордоння вже матиме характер конкретної справи – це має бути толока задля впорядкування місць поховань українців.


Марина Петрова
(Сянок-Замосць-Холм-Більськ)

Фото Юрія Гаврилюка

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Серпень 2019

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Липень | Вересень