Голос із Розстріляного Відродження

Автор: Кіровоградський обласний краєзнавчий музей | 26 квітня 2016 16:11 |



Минулий рік для Кіровоградського обласного краєзнавчого музею у питаннях комплектування фондів та нових надходжень став досі насиченим та плідним. Матеріали, що надійшли протягом року, охоплюють різноманітні сфери нашої історії та сьогодення. Серед них чільне місце зайняла «Програма до збирання матеріалів «Пасічництво».


Програма була видана Українською Академією Наук у 1925 році невеликим накладом у 800 примірників за підтримки академіка Агатангела Кримського, секретаря Академії та з передмовою етнографа і фольклориста Антіна Онищука, секретаря Етнографічної комісії при Академії. ЇЇ призначення полягало у допомозі музейникам того часу зорієнтуватися у цьому питанні, здійснити свої дослідження та повідомити їх центральній науковій установі.

Це видання стало можливим завдяки впровадженню в Україні у 1920- 1926 роках політики «українізації» - періоду українського Відродження, коли за словами вченого з американської діаспори Тараса Гунчака «українська стихія … бурхливо проявлялася на всіх щаблях суспільства…». Очолюване Академією українське Відродження торкнулося і периферії, доказом чого і стало сьогоденне віднайдення зшитку програми в архіві колишнього довоєнного музейного працівника Віктора Петровського, який був переданий до музею небайдужим місцевим краєзнавцем Юрієм Тютюшкіним. На сьогодні ця робота не тільки не включена до жодної наукової бібліографії і невідома спеціалістам, але і до цього часу, нажаль, ні ким не була прочитана, так як зберігала ще не розрізані сторінки.

У вище названій роботі на 70 сторінках зі вступом та 11 розділами подана наукова методика збирання народознавчого матеріалу із невеличкими історичними фактами та етнографічними замальовками, подана широка джерельна база, наявні приклади, варіанти і специфічні назви галузевих знарядь та термінів з бази власних авторський спостережень на Чернігівщині. У програмі визначене давне значення меду та воску як платіжного засобу і символу багатства, як магічних і лікарських речовин, а бджолу, за народним повір’ям, названо – «божою мухою». Автор нарікає на занепад пасічництва (сьогодні в Україні відбувається відродження цього напрямку господарювання), на небажання селян займатися раціональним його варіантом, на побіжну увагу науковців до цього питання у своїх дослідженнях. Один тільки перелік назв розділів програми («Примітивні способи бджільництва», «Бортництво», «Бортові вулики», «Пасічництво», «Мальовані або цяцьковані вулики», «Догляд за бджолами», «Відомості про бджоли та погляди на них», «Мед», «Віск», «Пасічницьке звичаєве право», «Пасічницькі вірування і забобони») підтверджує її ґрунтовність та значимість. У роботі згадано і основоположника пасічництва Петра Прокоповича, ім’я якого не так давно повернуто до української історії та його учня і послідовника, засновника першої пасічницької школи у Батурині Великана, про долю якого ми ще так мало знаємо.

Автор цього дослідження, Лідія Шульгина, належить до науковців з розстріляного Відродження 1930-х років. Вона народилась 21 січня 1897 року в родині київського лікаря Сави Тартаківського і виховувалася в інтелігентній родині. А  перейнялася душею українкістю, мабуть, тоді, коли  покохала Володимира Шульгина, середульшого сина Якова Миколайовича та Любові Миколаївни Шульгиних, відомих українських громадських діячів українського Віродження (Яків Миколайович відбув навіть заслання в Сибіру). Вона, безумовно,  опанувала українську мову, бо Володимир розмовляв нею з дитинства, завдяки своїй мамі, і з близькою людиною, а він теж покохав Лідію, міг спілкуватися лише рідною мовою. Він ще під час навчання в Київскому  університеті згуртовував навколо себе молодь, організовував вивчення української історії й літератури, написання рефератів. Лідія перейнялася його поглядами, його ідеями і наміром присвятити себе служінню Україні. Вони були знайомі, безумовно, певний час, бо тоді швидкі шлюби були не популярні. Очевидно, що тільки після  того, як Володимир закінчив Київський університет св. Володимира, він запропонував Лідії руку і серце.  В родині зберігається фотографія, яка увічнила мить їхньої  закоханості: вони стоять в саду, усміхаючись одне одному, осяяні сонцем і щастям…

27 листопада 1917 року Лідія Тартаківська і Володимир Шульгин побралися, і вона перейшла на прізвище чоловіка. Тільки б любити, радіти життю, працювати задля рідного краю, що вже Володя, обраний членом Київського губернського комітету ще навесні 1917 року, завзято робив на національно-патріотичній ниві.

«Чи є хто з українців в Києві, хто б не знав Володимира Шульгина? – запитувала Людмила Старицька-Черняхівська у статті «Пам’яті юнаків-героїв, замордованих під Крутами» («Нова  Рада». – 1918. – Ч.41). – Його ніхто не звав Володимиром Яковичем, незважаючи на те, що він вже закінчив університет, так хотілося кожному сказати щось тепле, ласкаве цій, всім дорогій, всім любій, всім рідній людині…Палкий організатор, палкий промовець, теплий заступник усіх тих, що постраждали за Україну, любий, дорогий, незабутній Володя Шульгин. Він був душею молоді»…

І хоч він був найдорожчій, найлюбішій своїй молоденькій дружині Лідії, та вона розняла обійми і відпустила коханого на захист Батьківщини.

Але не судилося йому повернутися… Мученицьку смерть прийняв Володимир Шульгин від підлого ворога, тих «виблюдків пекла» ( Л. Старицька-Черняхівська). І скорботне обличчя Лідії, очі, в яких запікся невимовний біль,  бачимо на  світлині  в березні 1918 р. поруч з Любовію Миколаївною, коли вони вже дізналися про загибель Володимира, чоловіка й сина. Миле лице його було так змордоване, що упізнали його лише по каблучці…

Страшне горе впало на плечі молодої жінки. Та вона не зігнулася. Ніби виконуючи заповіт чоловіка, вона поринула в навчання в Київському університеті. 1927 р. закінчила Ленінградський університет, присвятилася науці,  досліджуючи різні сторони життя українського народу й  обравши своєю професією етнографію.  Від  1921 року вже працювала науковцем, у 1927-1933 роках завідувала Музеєм (пізніше Кабінетом) антропології імені Федора Вовка в Києві. Була членом Етнографічної комісії ВУАН. Здійснила низку експедицій на Чернігівщину, Вінничину, Київщину. Зібрала й описала тисячі музейних експонатів, розробила  кілька наукових програм з методики збору фольклорно-етнографічних матеріалів. Займалася науковими дослідженнями. Проживши з чоловіком лишень два місяці, не зреклася його прізвища, що було для самозбереження в ті жахливі роки типовим явищем. Заарештована саме як Шульгина за «контрревлюційну діяльність», була звільнена через два місяці. Вже сам цей факт звільнення  в  роки повальних арештів свідчив про те, що енкаведистам не вдалося сфабрикувати проти Лідії Савівни «справу».

Та 21 січня 1938 року її знову заарештували, і вона потрапила до концтабору. Ізидора Петрівна Косач-Борисова, молодша сестра Лесі Українки, згадувала, що бачила Лідію Савівну в таборі Онеглагу, де перебувала на той час. Вони змогли лише обмінятися поглядами…

Лідію Савівну Шульгину було розстріляно. Реабілітовано 6 лютого 1957 року із звичною формуліровкою для сотень тисяч реабілітованих: «за відсутністю складу злочину».

 І  ось тепер, через багато років, немов «Щедрик» М. Леонтовича,  донісся голос  –  наукове дослідження, яке належить перу Лідії Шульгиної, шляхетної, відданої, мужньої української жінки з розстріляного Відродження, яка лишилася вірною пам’яті світлому образу Володимира Шульгина.

О. Леонтович,
письменниця, член НСПУ, м. Київ

П. Рибалко,
головний зберігач фондів КОКМ, м. Кіровоград

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Лютий 2020

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
242526272829 
Січень | Березень