Радянські та антирадянські міфи на прикладі історії Харківської ЧК

14 лютого 2016 11:19 |



16–17 жовтня 2015 р. у межах проекту «ProMuseum» у м. Харкові відбулась Міжнародна науково-практична конференція «Культ чи культура: ціннісні зміни у суспільній свідомості і соціокультурна місія музеїв»Мета: осмислення подій новітньої історії, змін ціннісних пріоритетів суспільства та способів їхнього представлення у музеях. Пропонуємо вашій увазі текст доповіді відомого харківського історика Едуарда Зуба.


День добрий, шановне товариство!

Я, Едуард Зуб, розповім вам про таке явище, як історична міфологія.

Зустрітися з ним довелося в процесі дослідження історії першої харківської ЧК.

ЧК – каральний орган. Надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, саботажем, спекуляцією та посадовими злочинами. Іншими словами – радянська політична поліція. Кров та бруд. І більш нічого.

Здавалося: звідкіля б тут узятися міфам?

До того ж, предмет досліджень був надзвичайно стиснутим у часі та просторі. Географічно – це лише Харківська губернія. Хронологічно – перша половина 1919 року. Від 3 січня, коли Червона армія вигнала з Харкова війська Директорії УНР до 24 червня 1919-го, коли червоних, у свою чергу, вибили з міста денікінці.

Одначе події, що встигли відбутися на обмеженій території за відносно короткий проміжок часу, породили цілу міфологію. Навіть дві! Які можна умовно назвати радянською та антирадянською.

Та перш, ніж розповісти, як і чому це сталося, визначимося з терміном.

Зазвичай, під історичним міфом розуміють твердження, що не відповідає дійсності. Часто-густо суперечить не тільки доведеним фактам, але й здоровому глузду. Та попри все, має під собою, хоч якесь РЕАЛЬНЕ підґрунтя.

Варіантів може бути багато.

Реальним історичним персонажам приписують вчинки, котрих вони не здійснювали. Чи навпаки: події, котрі, дійсно, відбулися, пов’язують з людьми, які не мали до них ніякого стосунку. Існує і третій, найцікавіший варіант: ДІЙСНІ вчинки РЕАЛЬНИХ людей інтерпретуються так, що від правди майже нічого не залишається.

Важливою ознакою історичного міфу є відсутність напівтонів. Тільки біле та чорне. Коли персонаж позитивний, то він майже святий. Коли негативний – то злодій, якого світ не бачив.

Та реальність, зазвичай, буває іншою.

Як на мене, то найточніше і найлаконічніше визначення ЧК дав не спеціаліст-історик, а… поет. Український поет Дмитро Фальківський, який сам замолоду був чекістом і знав, про що писав.

«Я служив у ЧК. Дні і ночі голодний, без сил, я на смітнику Жовтня копавсь…»

«Смітник Жовтня» – покидьки революції. Лише два слова!

Ми навіть не знаємо, кого саме мав на увазі поет – «клієнтуру» ЧК чи її кадровий склад. Але наявні джерела дозволяють припустити, що і тих, і інших.

Насправді, аж ніяк не всі з розстріляних Харківською ЧК у 1919-му, були політичними противниками радянського режиму. Щонайменше, половина – це кримінальні злочинці, спекулянти, хабарники.

Та не кращими були і ті, хто виконував вироки.

Дивом збереглися короткі характеристики бійців загону при Сумський повітовій ЧК – своєрідній філії Харківської губернської. Ці характеристики вражають: добра половина загону мала судимість ще за царських часів: крадії, бандити, шахраї, конокради.

Рекордсменом можна вважати чекіста Степана Мельника. Від сидів, перепрошую, за інцест.

Дивно, але саме таких сумнівних товаришів радянська пропаганда пізніше оголосить «лицарями революції». Тобто, людьми взірцевих моральних чеснот.

Подібно справжнім лицарям, чекісти мали, коли вірити книжкам, свій кодекс честі. Коротенький, правда. Усього з трьох пунктів.

Автором кодексу традиційно вважають засновника радянської політичної поліції Фелікса Едмундовича Дзержинського.

Згідно з його вказівками, справжній чекіст повинен був мати: а) чисті руки; б) гаряче серце і в) холодну голову.

Та існувала й інша, альтернативна міфологія, що зародилася у середовищі противників радянської влади.

Чекісти – особи без честі і совісті, позбавлені будь-яких людських ознак. Заледве не породження пекла. Злочини чекістів безприкладні, а вину їх пробачити неможливо.

Фундамент цієї міфології було закладено саме у Харкові, спекотним літом 1919 року. З причин цілком об’єктивних.

Захопивши місто, денікінці знайшли багато трупів з ознаками не тільки насильницької смерті, а ще й катувань. Їх ретельно оглянули, порахували і сфотографували. З юридичної точки зору процедуру було виконано бездоганно. Все задокументовано, та ще й в присутності іноземних спостерігачів.

Одначе, широкому загалу надали не об’єктивну інформацію, а… навмисне препаровані чутки.

Маю на увазі добре відоме дослідникам інформаційне зведення №19 від 29 червня 1919 року (за старим стилем), котре розповсюджував денікінський Відділ Пропаганди.

У зведенні говорилося, що більшовики у Харкові ховали розстріляних у спеціально виритих підземних коридорах. Цитую: «Кажуть, що в одному з таких коридорів лежало до 2000 розстріляних».

Казали, очевидно, ті, хто зроду лопати в руках не тримав. Нікому і ніколи було рити під землею коридор довжиною у 2000 тіл. А спеціальної техніки у більшовиків точно не було. Та переляканий обиватель вірив у нісенітницю!

В тому ж зведенні, але кількома абзацами нижче, фігурує ще одна цифра: «За приблизними підрахунками, більшовиками розстріляно у Харкові більше 1000 чоловік».

І годі тут шукати логіки! Тільки в одному коридорі 2000, а загальна кількість жертв чомусь удвічі менша.

Та наприкінці зведення ховається ще один сюрприз. Цитую: «Продовжуються розкопки жертв червоного терору. Поки що вирито 239 трупів».

У підсумку: три цифри по одному місту Харкову. Вибирай, що душа забажає.

Насправді, вже за два дні до виходу зведення №19 була відома повна і остаточна кількість жертв у місті: 286 тіл у десяти місцях поховань.

Після 2-ої Світової війни така цифра може видатися мізерною. Але у громадянську, трупи, виставлені для публічного огляду, справили на харківців шокове враження.

Цікаво, що після розпаду Союзу, коли антирадянська міфологія переживала ренесанс, на цифру 286 ніхто не звернув уваги. Про 2000 у коридорі теж не говорили, з огляду на явну фантастичність.

Публіцистам, що викривали злочини ЧК, найприйнятнішою видавалася цифра 1000.

Червоні не відразу зрозуміли, що власними ж руками надали своїм ворогам вагомий пропагандистський козир. У звіті більшовика Герасима Шовкуна про перші дні денікінської окупації Харкова бринить щире, непідробне здивування: та чого вони з тим трупами носяться?! Це ж контрреволюціонери та бандити!

Та товариш Шовкун помилявся. З убитими бандитами денікінці не носилися. І лити за ними сльози ніхто не закликав.

В цьому неважко переконатися, переглянувши газети, що виходили у Харкові за панування білих. У центрі їх уваги був лише ОДИН об’єкт червоного терору – концтабір по вулиці Чайковській, 16. Дійсно, жахливе місце: там знайшли 107 трупів.

Але в каторжній тюрмі на Холодній Горі більшовики розстріляли не набагато менше – 97 чоловік. Та спробуйте знайти про них публікації!

Загиблим у концтаборі навіть вірші присвячували. На Чайковську, 16 хресні ходи організовували. Скільки плакатів та листівок про концтабір розповсюдили! А розстріляних на Холодній Горі денікінська пропаганда вперто не помічала.

Причина проста: вони були кримінальними злочинцями. Слідчий, підпоручик Дашкєєв, який вів справу про розстріли у каторжній тюрмі, вперто намагався знайти серед загиблих хоч одного «політичного». І знайшов! Мов на глум, лише одного з 97-ми – поручика Зиміна.

Всі інші жертви і до революції мали проблеми з законом. Та й розстрілювали їх, звіряючись зі списками ще царського кримінально-розшукового відділення.

Для створення міфу про звірів-чекістів потрібні були інші, безвинні жертви. Бо ж міф не визнає напівтонів. Скажи людям, що постріляли убивць та грабіжників, ще й дякувати більшовикам будуть.

А от у концтаборі на Чайковській утримувався зовсім інший контингент. Там сиділи представники заможних прошарків населення – офіцери, купці, інтелігенція. Хоча й там не всі були безневинними. Кого взяли зі зброєю в руках, хто з антирадянськими листівками попався.

Та у будь-якому випадку, кримінальних злочинців на Чайковській не було. За винятком, хіба що, коменданта концтабору Степана Саєнка – чекіста і більшовика.

Коли вірити білій пропаганді, Саєнко був колишнім каторжником. А також п’яницею і наркоманом. І, головне, найстрашнішим і найкривавішим катом періоду громадянської війни. Інакше кажучи, уособлював собою все найгірше, що тільки могло бути у людині.

Цей міф, як і належить, мав тверде фактичне підґрунтя. Степан Саєнко, дійсно, власноруч розстрілював, рубав та катував ув’язнених. Але чисельність його жертв і впливовість Саєнка значно перебільшені.

Найбільшу цифру пощастило знайти в сучасному тижневику «ДС-експрес» за 20 липня 2011 року. Цитую: «Степаном Саєнком, найбільш жорстоким вбивцею та садистом особисто(!!!) було знищено тисячі (саме так – у множині!) тисячі людей».

Звідки «тисячі», коли вся чисельність жертв Харківської ЧК за першу половину 1919 року – 286 чоловік? А після 1919-го Степан у ЧК не служив.

Посмертно Саєнка ще й у посаді підвищили. Кілька років висіла на Вікіпедії стаття, де стверджувалось, що Саєнко був першим головою Харківської ЧК. Хоча його справжня посада – комендант концтабору.

Варто зазначити, що спростувати саєнківський міф можна документами теж «антирадянського» походження. Це, перш за все, «Звіт про діяльність Харківського розвідувального центру», написаний білим підполковником Олексієм Двигубським.

Двигубський довго працював в тилу червоних і керівників губчека знав особисто. Одначе страшного Саєнка, про якого кричали газети, не згадав у звіті ЖОДНОГО разу. Бо той анічогісінько не вирішував.

Лише раз згадано Івана Судакова – колегу Саєнка. Теж коменданта, але не концтабору, а губчека.

Зате справжнього голову – Сильвестра Покко, згадано чотири рази. А його заступника Савелія Цикліса – навіть шість разів.

Двигубський немов напророчив: Цикліс зробив блискучу кар’єру. Став майором держбезпеки і начальником адміністративно-господарського управління республіканського НКВД. Фактично – кишенею наркома Балицького. Правда, з Балицьким і погорів.

А міф про найстрашнішого ката Саєнка пережив на початку дев’яностих друге народження.

На хвилі декомунізації, що почалася після розпаду Союзу, сплили на поверхню старі білогвардійські байки. Знову заговорили про залежність Саєнка від кокаїну, хоча на той час вже точно було відомо, що комендант першого харківського концтабору прожив 83 роки.

Розповіді про чекіста-наркомана мирно співіснували (і часто навіть в межах одного тексту!) з байками про його блискавичну реакцію і надзвичайні вольові якості.

В завершеному вигляді ми отримали кокаїніста-довгожителя, який міг миттєво зреагувати на будь-яку небезпеку і дати гідну відсіч будь-якому супротивнику. Навіть у рази сильнішому і краще озброєному.

Та з’явилося у дев’яності і дещо нове. Старому міфові додали добрячу дозу… містики. Історик Олександр Зінухов оголосив, буцімто Саєнко був членом якогось таємного братства, типу масонського.

Немовби всередині ЧК існував могутній орден, члени якого прикривали і берегли один одного.

Важко уявити масоном напівграмотного Саєнка. А, тим більше, бійців його комендантського взводу,  з яких навіть підписатися міг не кожен.

Та навіть у кричущої нісенітниці теж було сяке-таке підґрунтя. Саєнко надто довго прожив, як для представника «ленінської гвардії». Його оминули люті репресії кінця тридцятих. І народ був схильний думати, що це не просто так. Видно, мав Саєнко якесь серйозне прикриття.

Відставного ката навіть оголосили єдиним харківським чекістом «першого призову», що дожив до брежнєвських часів.

Та й це було неправдою. До брежнєвських часів дотягнули, щонайменше, ще двоє бійців з першого складу Харківської ЧК – Іван Судаков та Іван Дубограй. Які теж внесли вагомий внесок в історичну міфологію.

Порівняймо: Саєнко працював комендантом лише півроку. Судаков – назагал тринадцять. Він був комендантом Саратовської, Пермської, Харківської губчека. А протягом семи років –  комендантом ДПУ УСРР. Тобто, виконавцем смертних вироків республіканського рівня. Ще й у 2-гу світову, в евакуації, встиг постріляти – комендант республіканського управління в Ташкенті.

Та міфологія – річ незбагненна. На відміну від Саєнка, Судаков залишився в історії не катом, а… педагогом, соратником самого Антона Макаренка. Бо в 1932-33 роках очолював дитячу комуну імені Дзержинського.

Іван Дубограй примудрився дожити навіть до горбачовських часів. 14 жовтня 1985 року журналіст «Ленінської зміни» взяв у нього розлоге інтерв’ю.

Його ми згадаємо, коли будемо говорити про радянську міфологію. Зазначимо лише, що поруч з одкровеннями Дубограя навіть найбезглуздіші білогвардійські байки видавалися святою правдою.

Повернемося у рік 1919-ий. У грудні червоні виганять білих з Харкова. Одначе ніяких спроб виправдати злочини чекістів не видно. Не кажучи вже про уславлення «лицарів революції».

Більш того, відновлена ЧК протягом перших двох тижнів називалася «слідкомом» - слідчою комісією. Пізніше, в 1921-му, на 5-му з’їзді Рад пролунає відверте зізнання: саме слово «ЧК» було настільки скомпрометоване, що ми спочатку остерігалися його використовувати.

Та радянські пропагандисти все одно не сиділи, склавши руки. Не можеш відмитися сам – виваляй у багні ворога. І харківців почали годувати розповідями вже про білий терор.

Підґрунтя для цього було Ще й яке! 107 трупів з ознаками насильницької смерті виставили більшовики для огляду в приміщенні Олексіївського училища на Холодній Горі (тепер – школа №18).

Та без перебільшень не обійшлось і тут.

Нашвидкуруч сотворили міф про Ваню Минайленка – одного з засновників харківського комсомолу – комуністичного союзу молоді. Якого денікінці, начебто, закатували у середньовічний спосіб: закопали живцем у землю.

Вані присвятили, щонайменше, дві книжки, а вулиця його імені існує у Харкові і дотепер. Але зберігся акт судово-медичної експертизи, де чорним по білому вказано, що смерть сімнадцятилітнього Івана Минайленка сталася «внаслідок паралічу серця після удару в область серця». Та й комсомольцем його зробили посмертно. За життя Ваня був членом підпільного «Червоного Хреста». Не одне і те ж!

Тобто, маємо тут суто міфологічний підхід: жахливу історію зробили ще жахливішою і надали їй потрібного політичного звучання.

Та коли мама культового героя, Євдокія Петрівна, попросила у влади пенсію за свого сина, їй відмовили. Сказали, ти ще двох маєш, хай вони тебе і годують!

На відміну від культу жертв денікінщини, чекістська міфологія формувалася повільніше і трохи обережніше.

Тільки у лютому 1923-го чекістів уславили публічно і дуже голосно: у Харкові відбулися урочистості на честь п’ятих роковин роботи ЧК-ДПУ.

До речі, незрозуміло, від якої події вони той ювілей відраховували. Бо наступні, десяті роковини, відзначалися у грудні 1927-го.

Помітно суттєву різницю між першим та другим уславленням.

У 1923-му голова ВУЦВК Григорій Петровський ще міг собі дозволити більш-менш об’єктивне висловлювання: «В ЧК могли іти як найвідданіші революціонери, так і найстрашніші авантюристи і падлюки». І це, підкреслюю, під час урочистих зборів!

У 1927-му таке навіть уявити неможливо.

Бо у проміжку між двома ювілеями помер батько-засновник – Фелікс Едмундович Дзержинський. І буквально відразу з нього почали робити радянську ікону. Зрозуміло, що у аскетичного «лицаря революції» аж ніяк не могло бути підлеглих-падлюк.

Глорифікація початку двадцятих мала одну цікаву особливість: поіменно і нестримно славили лише тих, хто на той час встиг загинути.

Чи заслуговували покійники на дифірамби – питання відкрите. Але серед тих, чиї портрети 11 лютого 1923 року надрукувала газета «Коммунист», хоча б виконавців смертних вироків не видно.

Межу здорового глузду було подолано у грудні 1937-го, коли вся країна, без огляду на те, хотіла вона, чи ні, мусила святкувати двадцятиріччя «органів».

Саме тоді на шпальтах харківських газет з’явився портрет товариша Артема Зеленого, коменданта харківського управління НКВД, визнаного майстра пострілів у потилицю.

Саєнка у 1919-му виставляти напоказ не насмілювалися.

Уявлення про те, яких вершин сягнуло за часів «єжовщини» уславлення чекістів, може дати уривок з шедеврального творіння поета Тереня Масенка «Пісня слави». Це вже не «смітник Жовтня» Дмитра Фальківського!

Цитую:
«І в кожному серці любов викликаЖиве, благородне імення ЧК.
І страх у серцях ворогів виклика
Грізне, невмолиме імення ЧК.
І що нам ворожі плітки й небилиці!
Народ пам’ятає улюблені лиця
Твоїх кристалічно-ідейних людей,
Бійців, що повік не схилялись ніде,
ВартОвий народу – НКВД.
В іменні твоєму, як пісня, озветься,
Дзержинського Фелікса рицарське серце».

Це з газети «Соціалістична Харківщина» за 20 грудня 1937 року. Про лицарські якості чекістів заголосили саме в добу великого, безприкладного терору.

Та чомусь не славили тих, хто стояв біля його витоків. Ніяких схвальних згадок про співробітників першого складу Харківської ЧК в газетах цього періоду знайти поки що не вдалося.

А потім, протягом довгих років, імідж каральних органів лише зазнавав болючих ударів. Криваві чистки кінця тридцятих, війна.

Післявоєнні чистки за національною ознакою в ході боротьби з «безродними космополітами».

Чистки після смерті Сталіна, хрущовське розвінчання культу особи. Знамените його висловлювання про те, що органи «поставили себе над партією». Теж, до певної міри, міф.

Та вже наприкінці сорокових співробітники першого складу губчека потихеньку виринають з небуття. Колоритний дідусь Сильвестр Покко виступає перед громадськістю, з діточками зустрічається.

Харківський музей просить Степана Саєнка, щоби той надав для експозиції хоч щось зі своїх речей. І отримує бажане у квітні 1949-го.

Та розповідей про чекістське минуле що одного, що другого у цей період не чути. Вони фігурують виключно як «старі більшовики».

Специфічно чекістської слави Сильвестр Покко так і не дочекався: помер у 1953-му. А слава прийшла посмертно – вже за Брежнєва, коли радянський чекістський міф знову розквітнув.

У липні 1967-го харківський літературний журнал «Прапор» надрукував нарис Едуарда Звоницького «Голова губчека». І «широка громадськість» несподівано дізналася, що у Харкові 1919-го року працював справжній геній контррозвідки – Сильвестр Іванович Покко.

Оскільки нарис був не науковим, а художньо-публіцистичним твором, автор не завдавав собі клопоту з посиланнями на джерело інформації. І дотепер ніхто не знає, звідкіля він її взяв.

Невідомо також, чому людина яка заледве не все життя оспівувала харківський зоопарк і розповідала діточкам про звірят, взялася славити чекістів.

Та попри все, до нарису треба поставитися серйозно. З огляду на цілу низку причин.

Це була перша спроба відбілити Харківську ЧК. Майже через піввіку після її діянь! І лише друга більш-менш докладна розповідь про неї у відкритих джерелах радянського походження. Першою були коротенькі спогади Наума Боярського, надруковані у газеті «Коммунист» 10 лютого 1923 року.

По друге, оприлюднена у нарисі інформація пішла гуляти вже по більш серйозних виданнях. На неї посилаються Маймескулов-Рогожин-Сташис у науковій монографії(!) «Всеукраинская Чрезвычайная Комиссия (1918-1922)».

Надані Звоницьким факти використовує авторитетний дослідник Вадим Золотарьов у книзі «ЧК-ДПУ-НКВС на Харківщині: люди та долі».

Цю ж інформацію, хоча й без посилань на джерело, використав Микола Воєводін у книжці «Сильвестр Іванович Покко», що вийшла 1970 року.

Та впадає в око, що всі згадані автори про подвиги голови губчека розповідають дуже і дуже стисло. Немов би сумніваються. Надають лише короткий перелік діянь, без тих яскравих подробиць, котрими заповнений нарис Звоницького.

Навіть у книжці Воєводіна, присвяченій виключно товаришеві Покко, чекістський період життя старого більшовика займає лише півтори сторінки зі 104-ох.

Зате не мали жодних сумнівів спадкоємці перших чекістів. 1987 року нарис Звоницького, перекладений російською і суттєво доповнений, перевидають у збірці під назвою «Невидимый фронт». А відкриває цю збірку напутнє слово начальника обласного управління КГБ генерала Шрамка., майбутнього банкіра. Для того часу – знак якості. Знайте, люди: все що далі написано – свята правда.

В дійсності ж, наївні читачі отримали черговий міф. Покко був поганим контррозвідником. 27 травня 1919 року Пєтінський районний комітет партії навіть обговорював питання про зняття його з посади: не справляється зі своїми обов’язками! І головою губчека Покко залишився лише тому, що запропонована на його місце людина була ще гіршою.

Зауважте: РАЙОННИЙ комітет партії хоче зняти голову ГУБЕРНСЬКОЇ ЧК. Уявіть собі, щоб за Брежнєва секретар райкому запропонував би зняти голову обласного управління КГБ. Довго б того секретаря шукали! Харківська ж ЧК зразка 1919 року була ще слабкою організацією.

Одначе, коли вірити Звоницькому, вона здійснила, щонайменше, три героїчних діяння. Згадаємо їх у хронологічному порядку.

Взимку 1919-го чекісти ловлять злочинця на прізвисько «Граф» при спробі пронести мішок вибухівки на Харківський паровозобудівельний завод. Той, начебто, намагався підірвати заводську електростанцію.

Зрозуміло, не за власною ініціативою. «Графа» найняв мерзенний зрадник – начальник губернського кримінального розшуку Кікнадзе. Того ж, у свою чергу, штовхнув на слизьку стежину британський консул у Харкові Томас Джеквуд.

Весь цей злочинний клубок було розмотано, дякуючи аналітичним здібностям голови губчека Сильвестра Покко. До того ж, у дуже короткий термін. «Коли прийшла весна і почорнів лід на Лопані», – пише Звоницький.

Та існують хронологічні нюанси. Перший документ, що називає Покко головою губчека, датований лише 29 березня 1919 року. До цього часу ГУБЕРНСЬКОЇ ЧК у Харкові не було ВЗАГАЛІ!

Бо тут працювала ЧК  ВСЕУКРАЇНСЬКА і її керівництво не вважало за потрібне створювати у місті ще й регіональний підрозділ. Він з’явився лише тоді, коли республіканське управління виїхало до Києва.

А зрадник Кікнадзе, начебто викритий чекістами взимку, навіть у червні очолював карний розшук. Маємо два джерела, що підтверджують цей факт: міліцейський рапорт і газетну статтю.

Обидва джерела, без перебільшення, сенсаційні: демонстративно, серед біла дня бандою Стьопки Бондаренка пограбована квартира.. головного борця зі злочинністю товариша Кікнадзе.

Та з точки зору історика ЧК тут навіть ПОДВІЙНА сенсація. Бо, коли вірити Звоницькому, банда Бондаренка на той час була вже знищена. В цьому, начебто, й полягав ДРУГИЙ безсмертний подвиг товариша Покко.

Та повірити в таке неможливо. Бо існує серйозний документ – «Звіт Центрального Управління Надзвичайних Комісій». В ньому чорним по білому написано, що банда Бондаренка була знищена на початку наступного, 1920-го року, коли Покко вже не був головою ЧК.

Та й знищили банду не харківські чекісти, а приїжджі, з Москви – «Особлива група по боротьбі з анархо-бандитизмом» під керівництвом Фьодора Мартинова. Серйозні хлопці. Справжні вовкодави.

Не суперечить хронології лише третій з описаних Звоницьким подвигів Покко.  У червні 1919-го голова губчека начебто розкрив білогвардійську змову, на чолі якої стояв колишній царський генерал Скілін. Генерал цей разом з полковником Троїцьким, начальником артилерійського управління, який теж таємно працював на білих, немовби планували підірвати артилерійські склади. Одначе радянська контррозвідка не дрімала. Змовники були викриті і розстріляні.

Та є питання: як можна розстріляти… фантома? Не тільки генерала, але й жодного офіцера на прізвище «Скілін» ні в білій, ні в російській імператорській армії не було. Перевірити неважко – довідкової літератури з історії білого руху видано багато.

Зате Скалони були. І один з них, дійсно, командував у червоних ділянкою фронту і в той же час таємно передавав білим секретну інформацію. Викрити Скалона встигли, а от арештувати і покарати – ні.

Довести до логічного фіналу хоча б одне зі своїх геройських діянь товаришеві Покко завадили його ж колеги.

Чекіст Наум Боярський згадував у 1923 році, що коли стало відомо про зрадницьку діяльність Скалона, голова губчека вимагав відразу ж арештувати колишнього генерала.

Та великомудрий Цикліс відрадив. Захотів погратися у контррозвідника – дати Скалону можливість попрацювати ще, щоб виявити всі його зв’язки.

Чекісти догралися – Скалон утік. Що ж стосується колишнього полковника Троїцького, то він проходив зовсім у іншій справі.

Згадував Боярський у 1923 році і начальника розшуку Кікнадзе. Але як людину, що надавала своє помешкання генералу Скалону для таємних зустрічей. Про спробу підірвати заводську електростанцію чи зв'язок з британським консулом – жодного слова.

Що маємо у підсумку.

Нарис Звоницького «Голова губчека» з усіма його колоритними подробицями і доволі цікавим змістом являє собою страшну мішанину з безбожно викривлених фактів, прізвищ та дат. Реальне підґрунтя у нарису є, та дістатися до нього через товщу помилок пересічному читачеві практично неможливо.

Натомість ознаки специфічно радянського міфу лежать на поверхні. Головний герой – Сильвестр Покко не тільки розумний, сміливий, розважливий та ще й «з добродушним обличчям». Він, перш за все, непохитний більшовик.

Те ж саме і з антигероєм – бандитом Бондаренком. Він не просто втілення зла, а ще й класово чужий – колишній царський чиновник губернського рівня. І татуювання у Бондаренка, за Звоницьким, теж символічне – герб Російської імперії. А то вже справа споживача літературної продукції – вірити чи ні в існування татуйованих царських бюрократів.

На виправдання пересічного радянського читача можна сказати лише одне: а вибору у нього, власне, і не було. До кінця вісімдесятих нарис Звоницького залишався єдиним джерелом знань про першу Харківську ЧК. Коли не рахувати псевдоспогадів чекіста Дубограя, поданих «Ленінською зміною» у 1985-му.

Роль мемуаристики як жанру у формуванні історичної міфології ще належить оцінити. З огляду хоча б на те, що ставлення до неї професійних істориків і широкого загалу помітно різниться.

З точки зору джерелознавства, спогади – сумнівне джерело, порівняно з документами. Особливо ті, що віддалені у часі від описуваних подій. Яким би порядним не був мемуарист, людська пам'ять має здатність з роками слабнути. І виходить, як у популярній колись радянській пісні: «Все, что было не со мной – помню»!

Та є і інша точка зору: документ – лише папірець. Що він значить у порівнянні з живою людиною, яке все те бачила на власні очі! В очах мільйонів людей фраза «а от мій дід розказував» переважує цілі томи архівних документів.

Ось один такий дід і розказав. У 1985-му про події року 1919-го. Різниця – 66 років. І яких! Вони вмістили голод, репресії, світову війну. Та весь цей час Іван Дубограй твердо пам’ятав, якого кольору окуляри носив бандит Бондаренко. А також марку машини, на якій злочинці приїхали грабувати польове казначейство.

Теоретично, можна припустити, що у старого чекіста був супер-мозок, коли б не одна дрібниця: вся його розповідь про знищення банди Бондаренка дуже нагадує… нарис Звоницького. А в деяких місцях навіть співпадає з ним дослівно.

Читачеві пропонували явну підробку. В той час, коли в обласному партійному архіві вже вісімнадцять років припадали пилюкою СПРАВЖНІ спогади Дубограя. Без жодного шансу на видання.

Вони дуже відрізняються від газетних мовою та стилем. А про фактаж годі й говорити: повна протилежність!

Із причин цілком зрозумілих, ЦІ мемуари ніяк не могли вплинути на формування історичної міфології. Та згадати про них хоча б коротко, все ж таки треба. Тому що невидані спогади Дубограя страшенно понівечені олівцем цензора. І дуже добре видно все те, що радянський читач, з точку зору влади, НЕ ПОВИНЕН був знати.

П'ятнадцять сторінок машинопису. Описані лише революція та громадянська війна. Шість сторінок з п’ятнадцяти присвячені виключно чекістській роботі. Так от П’ЯТЬ з цих шести сторінок закреслені ПОВНІСТЮ!

Видно, що спочатку текст намагалися редагувати: якісь слова виправляли, цілі фрази дописували. Та потім хтось невідомий зрозумів, що легше все це просто викинути.

Бо розповідь про організацію харківського концтабору та опис розстрілів жодним чином не вписувалися у міф про благородних лицарів. Тим більше, з натуралістичними подробицями.

Навіщо знати читачеві, що Стьопа Саєнко, розстрілюючи у підвалі «якогось полковника» випадково прострелив радіатор опалення? І як потім плавав у напівзатопленому підвалі труп забитого офіцера.

Не повинен був справжній лицар, подібно Дубограю, незграбно виправдовуватися: це не ми знімали шкіру з рук допитуваних! То нас невідомі провокатори підставили, щоб очорнити харківську ЧК!

Уявімо на хвилинку фантастичне: спогади надрукували. Як відреагує читач? Безумовно, найбільш наївні, повірили б виправданням.

Та людям, здатним мислити, видасться підозрілим одне лише ЗНАЙОМСТВО чекіста з технологією зняття шкіри з людських рук. Навіщо ці сумніви Радянській  владі? Тому й лютував олівець цензора. А читачі змушені були задовольнятися казочками. Іноді – навіть відвертою брехнею.

Не чекісти ганяли у 1919-му бандита Бондаренка, як писав Звоницький. Було якраз навпаки.

Чого варта одна історія з розстрілом чекістської засідки на вулиці Римарській, про яку повідомляє Дубограй. І пригоду цю, до речі, підтверджує тогочасна кримінальна хроніка газети «Известия».

Або ще. На очах у чекістського конвою, у центрі Харкова серед біла дня бандити вбивають важливого свідка.

Надрукуй спогади повністю – дивна картинка вийде. Благородні «лицарі революції» розстрілюють по підвалах беззбройних купців та офіцерів, а перед бандитами пасують.

А коли видати ще й спогади Саєнка, що зберігаються у нашому музеї, то читач не тільки в моральних якостях чекістів засумнівається, а ще й у розумових. Бо Стьопа стверджує, що лише завдяки йому німці у квітні 1918-го не змогли захопити Москву. І немовби вказівку захистити столицю він отримав від самого Леніна. Під час особистої зустрічі з ним.

Видається, що такими спогадами мали б швидше психіатри зацікавитись. Варто ще й детективів залучити до розгрібання чекістської міфології.

Щоб дізнатися, хто і навіщо написав ще одні «спогади Саєнка», котрі зберігаються у колишньому партійному архіві і від музейних відрізняються, як небо від землі.

І вже тим більше, вистачить роботи для істориків. Адже не з’ясованим залишається головне питання – ЯК боротися з історичними міфами.

Виходячи з власного, багатого досвіду, скажу тільки, що апеляція до логіки та здорового глузду часто-густо не допомагає.

Дякую за увагу.
___________________________

Текст доповіді відомого харківського історика Едуарда Зуба на Міжнародній науково-практичній конференції «Культ чи культура: ціннісні зміни у суспільній свідомості і соціокультурна місія музеїв» (16–17 жовтня 2015 р., Харків)

Теги

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Листопад 2018

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  
Жовтень | Грудень